«Спілкування з людьми — це те, що найбільше люблю у своїй роботі», – адміністраторка Суспільного у Сумах Олена Тимоніна

Адміністраторка Олена Михайлівна Тимоніна – перша людина, яку ви бачите, коли приходите до офісу Суспільне Суми.

Вона працює у телецентрі вже 35 років: прийшла на роботу ще у 1986 році, коли телеканал носив назву обласного державного телебачення. За ці роки телеканал пройшов великий шлях перетворень, змінювались і обов`язки пані Олени.

До Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку ми розпитали Олену Михайлівну про її роботу.

Як ви почали працювати на телеканалі?

– Я прийшла сюди працювати у буфеті: тоді на телеканалі була їдальня від ресторану «Суми» (був у Сумах тоді такий великий ресторан). Менше ніж за рік роботи отримала пропозицію перейти на посаду завідувачки складом. Пропрацювала там багато років, доки на наш телеканал не приїхав Президент України. На момент його візиту адміністратор телеканалу хворіла, і мені довелось її замінити. Так першим гостем, якого я зустрічала, був Президент України. Незадовго після цього посада адміністратора звільнилась, і керівник запропонував мені перейти на цю роботу. З того часу і до тепер я працюю адміністратором.

Ви зустрічали всіх гостей, що приходили у студії телеканалу за ці роки?

- Так, зокрема і всіх Президентів України окрім останніх двох. Гостям завжди пропоную чай, а хто прибув здалеку, то і перекусити з дороги. Також допомагаю з підготовкою до ефіру: підправити зачіску, макіяж тощо. Звісно ж, з усіма гостями підтримую розмову.

Спілкування з людьми – це те, що я найбільше люблю у своїй роботі. Не лише з гостями, а й з колегами, з нашими журналістами, ведучими програм. Я завжди намагаюсь допомогти їм провести ефір якнайкраще. Ведучі мають зосередитись на своїй роботі і не хвилюватися за організаційні моменти – за порядок у студії, за зустріч гостей та інші дрібниці. Моє завдання – максимально допомогти їм у цьому.

Гостям завжди приділяю максимум уваги, щоб вони пішли від нас із позитивними враженнями.

Цю роботу ви проводите для всіх ефірів?

–        Так. Коли у нас щобудня були прямі ранкові ефіри, я приходила о 6 ранку, щоб допомогти нашій команді підготуватися, завершувала роботу, коли гості вечірніх ефірів залишали телеканал.

Знаю, що ви підстраховуєте колег не лише у тому, що стосується ефірів.

–        Буває. Якийсь час виконувала обов’язки інспектора з кадрів, секретаря, завгоспа, якщо не було двірника, виходила і чистила сніг. Ніколи не цуралась ніякої роботи на рідному телеканалі. Дуже люблю свою роботу! Інколи думаю, що могла б пройти наосліп по всіх поверхах, кабінетах, по всіх наших студіях. Вже на пам`ять знаю кожен куточок будівлі.

Все, що ви знаєте про телеканал, ви розповідаєте на екскурсіях?

– Розповідаю і показую все із задоволенням, проводжу екскурсії телецентром вже шість років. Спочатку їх не було дуже багато, але згодом діти почали фотографувати, знімати, поширювати інформацію соцмережами. Екскурсії набрали таких обертів, що приїздило по 3 групи на день - у мене ледь вистачало часу провести їх між ранковими і вечірніми ефірами. Протягом літа, що передувало епідемії COVID-19, я провела понад 100 екскурсій. 

Побачити роботу телебачення зсередини прагнуть не лише діти, але й дорослі. І в захваті всі! Стати за камеру, зробити селфі на місці телеведучих чи вдягти навушники у радіостудії – це подобається і школярам, і студентам, і дорослим. Коли групи дітей приходять разом з педагогами чи батьками – це для всіх позитивні емоції!

Знаю, що ви допомагаєте людям і за межами телеканалу. Розкажіть про дитину, що загубилась біля редакції цього літа.

– У нас біля входу є пандус, який місцеві діти облюбували для катання на самокатах. Я часто виходжу поспілкуватися з ними. Дівчинку, що загубилась, я помітила із самокатом біля входу у похмурий день, коли саме починав накрапати дощ. Вийшла і запитала, чому вона сама під дощем. Дитина захотіла зайти до нас у хол, але пояснити, де її мама не змогла. Тоді я подивилась навкруги і зрозуміла, що дівчинка прийшла сама.

На вулиці вже збиралась гроза – я разом з дівчинкою побігла до ближніх будинків шукати батьків. Але у сусідніх дворах батьків не знайшлось і ніхто не впізнав дитину.

Тоді я почала по-справжньому хвилюватися. Залишила дівчинку у холі телеканалу під наглядом колег, бо вже почалась гроза, сама ж пробіглась ще віддаленими двориками, центральною вулицею, зазирнула до магазину. Пошуки не принесли результату, і ми з колегами вирішили викликати поліцію.

Дівчинка поліцейських злякалась, тому на час пошуків батьків її лишили на телецентрі, де наш колектив відволікав малечу від тривожних думок цукерками і малюванням. Її самокат ми виставили на майданчик перед входом, як знак для батьків.

Згодом виявилось, що трирічна дівчинка пройшла чималу відстань від свого дому, зокрема перейшла дві завантажені дороги. Її мати не очікувала такого вчинку і тривалий час шукала доньку по сусідах. Зрештою вона також звернулась до поліції, і вже за кілька хвилин прибігла до нас у телецентр. Через хвилювання вона спершу навіть не говорила, лише плакала. А разом з нею й дівчинка, і я. Такий це був стрес.

 Ваші власні доньки вже дорослі?

- Дорослі, у мене вже й онук є. Одна донька працює косметологом, друга - лікарем-анастезіологом в інфекційному відділенні, де зараз лікують хворих на COVID-19.

Розкажіть про свої хобі.

– Люблю займатися квітами та деревами у дворі свого будинку. Будинок багатоквартирний, тож мені допомагають сусіди – однолітки моїх дітей. Двір у нас дружний – збираємось всі разом на маленькі суботники. Я завжди тішусь, коли до дорослих приєднуються діти, люблю проводити час з малечею.